За Україну вболівав серцем
Сьогодні уже вдруге за цей тиждень Ярмолинеччина — у скорботі. Додому назавжди повернувся вірний син України, наш земляк, житель села Жилинці Виговський Ігор Віталійович.
Ігор Віталійович народився 27 липня 1971 року у місті Бердичів. Там пройшло дитинство і юність, пролетіли шкільні роки. Після закінчення середньої школи юнак пішов здобувати професію водія у рідному місті. Після проходив строкову військову службу у лавах Збройних Сил Незалежної уже України.
Машини і водійський хист завжди були у житті хлопця. І під час служби в армії, і після її завершення — почав працювати водієм автоколони у Бердичеві.
У цьому ж місці зустрів свою долю — познайомився з чарівною подолянкою Валентиною із Старої Синяви, яка навчалась у той час у Бердичівському медичному училищі. У 1992 році закохані побралися та створили міцну сім’ю. Проживали спочатку у Бердичеві, потім переїхали на Хмельниччину. Найкращим місцем для сім’ї стало село Жилинці, де спільно облаштували затишне родини гніздо. Ігор працював у Хмельницькому у дорожній службі, на будівництві. Але де б не був — поряд завжди були машини.
У родині Виговських народилось та зростало двоє діток — донька і син. Для дітей Ігор був чудовим батьком. Навчав їх не лише давати собі раду у житті, а й любити рідну землю, Україну.
Дружина Валентина Миколаївна розповідає: «Мій чоловік разом із старшою донечкою Тетяною є учасниками Революції Гідності — вони їздили на столичний майдан підтримувати протестувальників. Коли розпочалися бойові дії на Сході, вони волонтери — возили хлопцям продукти та все необхідне. Донька зареєструвала свій благодійний фонд. Такі поїздки були регулярними. Туди їхали продукти, а назад — привозили бійців — поранених та на щиті. Споглядаючи боротьбу за незалежність України, спілкуючись із молодими, а часом зовсім юними захисниками, Ігор нерідко говорив: «Я вже хоч трохи прожив, маю дітей, сім’ю, онуків, а вони такі молоді…». Тоді чоловік вирішив іти до війська. Служив із 2015 до 2018 року. Після того працював за кордоном, отримував гідну зарплатню. Але коли почалася повномасштабна війна, чоловік одразу ж повернувся додому, щоб іти захищати Україну».
Попри хворобу хребта доєднався до захисників України. Служив у складі сил спецоперації та у штурмовій бригаді.
Зв’язок із рідними перервався 17 лютого 2025р. Дружина, донька Тетяна, син Ілля, онуки Ромчик та Артемко — уся родина щиро сподівалась і вірили, що чоловік, батько, дідусь обов’язково знайдеться. Але гірка дійсність засвідчила інше — статус зниклого безвісти змінився на почесний, але таке болюче —Герой. Він віддав своє життя, виборюючи волю для рідної землі.
Земляки зустрічали Героя, який повернувся на щиті, ставши на коліна. Чин похорону відбувся у Храмі Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ у селищі Ярмолинці. Його завершили священники Ярмоленецького округу ПЦУ отці Василь Стус, Володимир Сакуляк та Іван Пелих.
Далі траурна процесія попрямувала до центральної площі селища, де зібралися жителі громади, щоб провести в останню земну дорогу Героя. Було звершено чи панахиди.
Співчуття рідним і близьким воїна висловимо селищний голова Андрій Шутяк.
Від імені родин безвісти зниклих виступила голова БО «Волонтер Ярмолинеччини», депутатка Ярмолинецької селищної ради Наталія Беренда.
Присутні вшанували героя квітами, які із сумом лягали на домовину.
Місцем вічного спочинку Ігоря Виговського стало кладовище у селі Жилинці.
Щирі сердечні співчуття усій родині, близьким, друзям, бойовим побратимом. А нашому Герою — Царство Небесне та Вічна Пам’ять.
