Пам’яті солдата Дмитрука Андрія Анатолійовича та старшого солдата Лоборчука Олега Михайловича
Сьогодні Ярмолинецька селищна рада вшанувала пам’ять наших захисників - Андрія Дмитрука, з дня загибелі якого минуло 2 роки та Олега Лоборчука, з дня загибелі якого минув 1 рік.
Дитинство Андрія Дмитрука пройшло на Полтавщині, у селі Орлик, що нині належить до Кобеляцької міської громади. Згодом доля привела його на Хмельниччину – тут, у селі Іванцівці Дунаєвецької громади, він продовжив навчання у 7-му класі. Далі здобував фах у Вищому професійному училищі № 36 у Балині, опановуючи професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва.
У 19 років Андрія призвали на військову службу. Після строкової служби він певний час працював на пилорамі та виконував інші роботи. Але серце його належало армії – у грудні 2021 року він вирішив пов’язати життя із Збройними силами України, підписавши контракт. Він мріяв про кар’єру військового, планував вступ до військового вишу, щоб вдосконалювати свої навички.
З початком повномасштабного вторгнення Андрій служив у механізованому батальйоні, обіймаючи посаду оператора протитанкового відділення. Він захищав Україну в найгарячіших точках – від боїв на Київщині до важких операцій на Харківському напрямку. Кілька разів отримував контузію, але був витривалим і щоразу повертався до побратимів на фронт.
11 березня 2023 року, під час виконання бойового завдання на Куп’янському напрямку, внаслідок ворожого обстрілу, Андрій Дмитрук загинув. Його відвага, самопожертва та вірність Україні залишаться в пам’яті тих, хто його знав, і в історії нашої боротьби за свободу.
Олег Лоборчук народився в селищі Ярмолинці. Дитинство і юність провів тут, навчаючись у Ярмолинецькому ЗЗСО І-ІІІ ст. №2. Після випуску обрав шлях відповідальності й безпеки – вступив до Хмельницького національного університету, де здобув фах інженера з охорони праці.
Юнацькі роки промайнули швидко. Попереду – новий етап: строкова служба у лавах Національної гвардії України. Армія загартувала його дух і зробила частиною великої родини захисників.
А потім настав 24 лютого 2022 року. День, що змінив не лише його життя, а й долю всієї країни. Олег без вагань повернувся в стрій, знову одягнув форму Національної гвардії, щоб разом із побратимами боронити рідну землю.
Його шлях воїна пролягав через різні точки України: Хмельницький, Нетішин, Харківщина, Бахмут, гарячі прифронтові села Запорізького напрямку – Оріхів, Роботине. Куди б не закидала доля – він був там, де найбільше потребували сильних і відважних.
У лютому 2024 року Олег отримав коротку відпустку. Два тижні вдома – ніби мить. Він ловив кожен погляд рідних, майстрував, лагодив, творив затишок довкола, бо звик, щоб усе було до ладу. Але обов’язок кликав знову – і він повернувся на передову.
11 березня 2024 року родина отримала страшну звістку… Олег Лоборчук загинув, віддавши життя за Україну.
Світла пам'ять про Андрія Дмитрука та Олега Лоборчука живе в серцях рідних, друзів та бойових побратимів. Їх відвага, самопожертва та вірність Україні залишаться в пам’яті тих, хто їх знав, і в історії нашої боротьби за свободу.
Пам’ятаємо. Шануємо. Вічна слава Героям!
