Пам’яті старшого лейтенанта ЗСУ Дубчакова Володимира Валерійовича, солдата ЗСУ Романюка Романа Васильовича та старшого солдата ЗСУ Нецького Юрія Володимировича
Сьогодні Ярмолинецька селищна рада з глибокою скорботою, щирою шаною та безмежною вдячністю вшанувала пам’ять трьох мужніх воїнів, справжніх синів України — Володимира Дубчакова, Романа Романюка та Юрія Нецького.
5 липня минуло 2 роки із дня загибелі Романа Романюка. 6 липня минуло три роки з дня, коли перестало битися серце Володимира Дубчакова, та рік з дня трагічної загибелі Юрія Нецького. Ці дати назавжди викарбувані в нашій пам’яті як символи героїзму, відданості та нескореності.
Володимир Валерійович Дубчаков народився 20 червня 1985 року. Його життєвий шлях був сповнений цілеспрямованості, знань і служіння Україні.
Після закінчення школи Володимир здобув вищу освіту в Подільській аграрній академії, де опанував дві спеціальності — агронома та економіста. Проте його прагнення до знань не зупинилося на цьому: він також закінчив Харківську юридичну академію. Тривалий час працював судовим виконавцем, відповідально й сумлінно виконуючи свої обов’язки.
У 2015 році він завершив навчання в Академії сухопутних військ, і вже з жовтня того ж року вирушив на Схід — у складі Збройних сил України брав участь в АТО на Луганщині, захищаючи державу від ворога.
Після повернення до мирного життя Володимир працював керівником Хмельницького регіонального управління продажів у ТОВ «Політехніка». Та коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, Володимир без вагань став до лав оборонців — добровільно прийшов до військкомату, аби знову стати на захист рідної землі. Служив командиром інженерно-саперного взводу штурмового батальйону 5-го окремого штурмового полку Сухопутних військ ЗСУ.
На жаль, 6 липня 2022 року життя Володимира Дубчакова обірвалося через підступну хворобу. Проте його серце завжди билося в ритмі боротьби, мужності та любові до України.
Романюк Роман Васильович народився 6 березня 1982 року в місті Кам'янець-Подільський. Після школи обрав фах аграрія — навчався у технікумі Подільської державної аграрно-технічної академії, а згодом продовжив освіту у Хмельницькому національному університеті.
З 2001 року Роман працював у Хмельницькому — чесно, гідно, з повагою до людей і справи. Та справжнє випробування для нього розпочалося у 2023-му, коли, вже дорослим, сформованим чоловіком, він був мобілізований до лав Збройних Сил України. Роман служив у окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» — серед тих, хто безстрашно йшов у найзапекліші бої.
5 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Берестове Бахмутського району на Донеччині життя Романа трагічно обірвалося. Внаслідок мінометного та артилерійського обстрілу Україна втратила ще одного свого Воїна — мужнього, відданого, незламного.
За героїзм і вірність присязі Роман Романюк був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня — посмертно. Він був справжнім патріотом і Людиною з великої літери, яка віддала найцінніше — життя — заради миру на українській землі.
Нецький Юрій Володимирович народився 23 лютого 1990 року у селі Шарівка. Він зростав у великій, дружній родині — у сім’ї, де виховувалося дев’ятеро дітей. Шкільні роки провів у рідній Шарівській загальноосвітній школі, де формувалися його перші життєві цінності — працьовитість, щирість і відданість рідній землі.
З початком російської агресії у 2014 році Юрій одним із перших став до лав захисників — без вагань взяв до рук зброю, щоб боронити Батьківщину. Тричі проходив пекло передової, був учасником АТО/ООС. Його серце ніколи не знало страху — лише віру, обов’язок і любов до України.
Коли ворог знову ступив на нашу землю в лютому 2022 року, Юрій не залишився осторонь — добровільно повернувся до війська, щоб продовжити боротьбу за майбутнє своєї держави.
Та, на жаль, доля вирішила інакше… 6 липня 2024 року на Рівненщині сталася трагічна дорожньо-транспортна пригода, яка забрала життя нашого Героя. 34-річний Юрій Нецький повертався з курсів підвищення кваліфікації, прагнучи ще ефективніше служити своїй країні. Але не судилося...
Імена цих Героїв назавжди житимуть у серці громади. Їхній подвиг — це не лише наша біль, а й невмируща пам’ять і гордість за тих, хто не зрадив Україні навіть перед обличчям смерті.
