Допомога поруч: як фахова психологічна підтримка змінює життя ветеранів та ветеранок
Найважче після повернення до цивільного життя Андрієві давались прогулянки улюбленим Києвом. Не через звикання до протеза, а через панічні атаки, які могли початись від тригерних звуків.
Дмитро ж навпаки – мріяв швидше прогулятись Тернополем зі своєю родиною. Але його мучили фантомні болі.
У пошуках рішення обидва ветерани вперше в житті звернулись за психологічною допомогою.
З розв'язанням яких питань ветеранам та ветеранкам можуть допомогти психологи, та де можна безоплатно отримати кваліфіковану допомогу онлайн і офлайн – розповідаємо.
Андрій Голопапа: «Найважче було у шпиталі. А потім – виходити у місто»
На момент початку повномасштабного вторгнення Андрію було лише 18 років. Попри відсутність військового досвіду, хлопець вирішив перервати навчання в університеті та пішов на фронт.
Ветеран війни Андрій Голопапа долучився до ЗСУ, коли йому було 18 років.Фото із соцмереж
У боях за Донецьку область отримав поранення: міною з міномета буквально перерізало ліву ногу нижче коліна. Кінцівку не вдалося врятувати.
Тижні в лікарні тяглися дуже повільно: спогади, думки, прокручування подій в голові. Андрій відчував, що поки лікарі працюють над покращенням його фізичного стану, ментальний погіршується.
«У ветеранському слензі є таке слово «пайка». Це важко якось категоризувати, але військові мене зрозуміють. Так от у мене тоді почалась «пайка», – ділиться ветеран. – Мене «паяло» від лежання у палаті. Я не міг піти прогулятись на вулиці. І просто лежав сам на сам зі своїми роздумами. А вони були невеселі».
Працювати з психологом Андрій почав на етапі реабілітації, у Львові. Кілька сесій допомогли стабілізувати його стан, хлопець почав приймати антидепресанти.
Але коли повернувся до Києва, відчув, що психоемоційний стан загострюється.
На вулиці чи в метро будь-який голосний звук міг стати для Андрія каталізатором панічної атаки.
«Тригером для мене стала і російська мова, – розповідає ветеран. – Коли я чув її на вулиціі, мене накривало виром емоцій. Те саме було з реакціями деяких людей на те, що я сиджу в транспорті, а не поступаюся місцем: якісь погляди, фрази – я просто не міг це витримати».
Андрій розумів, що час знову повернутися в індивідуальну психотерапію, але коштів на це не вистачало, бо повернуся до університету і мав орендувати житло.
«Тому шукав психологів, які працюють з військовими чи ветеранами безплатно, і знайшов чудову психотерапевтку Ольгу, – пригадує хлопець. – Основний мій запит був простий: як взагалі з цим жити. Маю на увазі, не з інвалідністю, тому що я до цього вже на той момент звик, – як жити в суспільстві з усіма моментами, які я зустрічаю на цивілці».
За пів року роботи в індивідуальній терапії психоемоційний стан Андрія покращився.
Ветеран війни Андрій Голопапа зараз вчиться КНУ, буде фізиком, як його бабуся і дідусь. Фото із соцмереж
«Є багато речей, над якими наше громадянське суспільство ще має працювати. Речі, які мене тригерять, нікуди так швидко не зникли, на жаль. Але пропрацювати своє сприйняття, щоб жити стало легше – можливо. Не зволікайте з цим. Може здатися, що поговорив з побратимом чи пожалівся дружині – і нібито стало легше. А потім раз – ти вже валяєшся на ліжку і не бачиш сенсу вставати з нього», – ділиться ветеран.
Нині Андрій Голопапа повернувся до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вчиться на фізика. Навчання поєднує з волонтерством: разом з іншими студентами він організував ініціативу з регулярних відвідин військових у шпиталі.
Ветеран Андрій Голопапа під час відвідування Захисників та Захисниць, які проходять лікування у шпиталях Києва. Фото Надав Андрій
Ветеран мріє, аби така ініціатива ширилась й на інші міста та села, адже добре пам’ятає, як йому свого часу було важко проводити тижні і місяці у лікарняній палаті.
«Мені пощастило: до мене могла приїздити дружина, рідні. Але всеодно було важко, – каже Андрій. – А тут (в одному зі шпиталів столиці – прим. ред.) багато тих, до кого ніхто не приходить. З різних причин. Мені дуже хочеться якось вплинути на цю ситуацію, аби люди почали провідувати військових та ветеранів у лікарнях. Щоб занести пляшку води та просто поговорити, це дуже їм потрібно. Це теж психологічна підтримка, від суспільства».
Дмитро Романчук: «Відчував, як німіють пальці, яких у мене вже немає, як болить ампутована нога»
Коли почалося повномасштабне вторгнення Дмитро вивіз вагітну дружину з Маріуполя спочатку до Дніпра, потім – до Тернополя.
У вересні 2022 року долучився до ЗСУ, коли сину виповнився місяць.
Ветеран війни Дмитро Романчук, фото надав Дмитро
Два роки чоловік боронив Донеччину та Харківщину у найгарячіших точках. У червні 2024 на Лиманському напрямку отримав важке поранення від удару дрона.
«Загалом переніс 10 операцій, але на жаль, ногу врятувати не вдалося, була ампутація вище коліна», – розповідає Дмитро.
Ветеран хотів швидше повернутися до родини, почати працювати, але фантомні болі, які з’явились після ампутації, не давали йому спокою.
«Я не міг ні спати, ні нормально себе почувати, – пригадує Дмитро. – Відчував, як німіють пальці на нозі, яких у мене вже не має; як болить ампутоване коліно; як все це зводить сильними судомами... Знеболюючі все це трохи приглушали, але повністю біль не відпускав».
Лікарі порадили звернутись з цією проблемою до психотерапевта, і Дмитро одразу погодився. Роботу з психологом розпочав, перебуваючи у шпиталі у Львові, по відеозв’язку.
«Спочатку заняття були через день. Ми спілкувалися про різне, виконували спеціальні завдання, – розповідає Дмитро. – Найбільше мене вразила вправа «спідометр», коли уявляючи шкалу швидкості авто, я міг зменшувати інтенсивність фантомного болю майже до повного його вимкнення».
Саме лише усвідомлення того, що болі, які здавалися нездоланними, можна контролювати, уже покращило психологічний стан ветерана: зменшилась дратівливість та зросла здатність концентруватись на чомусь іншому.
«Я зміг знову довго розмовляти з дружиною телефоном, бо раніше мені це давалося важко, було складно концентруватися на розмові, висловлювати свої думки. Це був перший такий важливий для мене результат. А потім в якийсь момент психотерапевт запитав мене, як там мої фантомні болі, і я усвідомив, що вони минули, а я навіть не помітив», – ділиться Дмитро.
ветеран Дмитро Романчук випробовує свій електронний протез. Фото надав Дмитро
Нині ветеран уже повністю освоїв свій мікропроцесорний протез та готується вийти на роботу: отримав пропозицію, про яку мріяв. Секретом своєї швидкої фізичної та психологічної реабілітації вважає власне непохитне бажання: «Основою здоров'я є бажання бути здоровим. Коли людина справді понад усе прагне подолати свої хвороби чи тривоги, то варто лише знайти правильного помічника – і неодмінно все вийде!».
Усім потрібен час на відновлення сил, але не проґавте тривожні сигнали
Досвід військової служби під час війни, навіть якщо він минув без трагічних епізодів, залишає свій слід. Захисникам та Захисницям буває непросто перелаштуватись на цивільне життя. Здається, що варто лише вам потрапити додому, обійняти рідних – і все стане на свої місця. Але буває, що стан напруги та бойової готовності не минає навіть вдома.
«Родині варто розуміти, що після повернення додому Захиснику чи Захисниці потрібен час, аби нервова система відновилася. Відіспатися, щоб відновилися біоритми, щоб людина відпочила. Та якщо за місяць-півтора напруга, проблеми зі сном, апатія не зменшуються – варто звернутися за допомогою», – пояснює клінічна психологиня, травмотерапевтка Ірина Ткач
