У батьківському серці син назавжди живий
Сумна звістка для нашої громади прилинула цього тижня із села Москалівка – родина Волохіних отримала сповіщення про загибель сина, старшого сержанта ЗСУ Сергія Михайловича Волохіна.
Важким каменем рядки із офіційного документа впали на серця батька й матері, усієї родини.
Сергій народився 3 червня 1986 року в селі Москалівка. Тут проживала родина, а хлопчик зростав допитливим , жвавим, любив своє село та мав друзів. Коли прийшов час – став школярем. Залюбки ходив до місцевої школи, де мужнів та дорослішав. Після її закінчення навчався у Ярмолинецькому професійному ліцеї. Обрав для себе професію водія та автослюсаря. Такий вибір був не випадковий, адже Сергійко із раннього дитинства захоплювався автомобілями. Не просто захоплювався, він вивчав, як працює двигун, знав чи не усі марки автівок, не відходив від батька – Михайла Михайловича – коли той порався біля машин.
«Від машини Сергійка тоді було не відірвати – розповідає батько, - він був ще зовсім маленьким, коли навчився водити автівку. Звичайно, що я його учив, бо сам теж так люблю машини. Бувало, Сергійко підійде тихенько і просить мене, щоб покататись по сільських вулицях. Я контролював, але дозволяв, бо бачив, що буде із нього вправний водій і техніка «слухається» його рук».
Батько розповідає, і крізь сльози болю його очі випромінюють гордість за сина. Бо Сергій і справді успадкував від батька хист не лише керувати машинами, а й любов до своєї професії. А ще – відповідальність за кожну роботу, справу яку доводиться виконувати.
Далі юнака продовжив навчання у Хмельницькому електротехнічному технікумі, де ще краще вдосконалив свої знання та вміння. Відтак, уже коли проходив строкову військову службу, легко знаходив «спільну мову» із усіма військовими машинами. Додому повернувся сержантом. Після армії працював у службі охорони в Хмельницькому, був на заробітках за кордоном.
«Наш Сергійко, крім того, що був закоханий у машини, ще неймовірно любив чистоту та охайність, - розповідає хрещена мати та рідна тітка Діана Анатоліївна, - де б він не був, завжди дбав про порядок простору, дбайливо ставився до своїх речей, сам прав та прибирав. Це – його стиль».
Велика війна застала Сергія у рідному домі. До лав ЗСУ він приєднався у 2022 році за мобілізацією. Маючи досвід військової служби та сержантське звання, він вправно виконував усі покладені на нього завдання, був добрим наставником і для підлеглих. Двічі мав контузії, проходив лікування та реабілітацію. А потім повернувся у військо. Тут усе для нього було зрозумілим. Вдома жили в очікуванні дзвінка та повідомлення від сина. Мати, Галина Анатоліївна, молилась за нього, благаючи небеса, щоб син повернувся додому живим та здоровим, щоб знайшов свою щасливу долю, бо ж спроба звити власне сімейне гніздечко свого часу була невдалою.
Але оте страшне сповіщення перекреслило усі надії: «… загинув 02 лютого 2026 року, мужньо виконуючи військовий обов’язок, виконуючи дії, пов’язані із захистом Батьківщини, в районі населеного пункту Приліпка Харківської області»..
У рідній громаді воїна на щиті зустрічали із усіма належними громадянськими та військовими почестями. Люди ставали навколішки, утворюючи живий коридор, віддаючи шану і повагу Герою, який приніс у жертву власне життя, захищаючи Україну Чин панахиди на центральній площі селища Ярмолинці звершили священники Ярмолинецького округу ПЦУ під очільництвом благочинного о. Миколая Ковалика.
Від імені усіх земляків співчуття рідним висловив заступник Ярмолинецького селищного голови Іван Березовський.
Прапор України над домовиною Героя, море квітів від земляків, які прийшли подякувати воїну та розділити біль втрати із рідними, виконання Славня України військовим оркестром…
Місцем вічного спочинку воїна стало кладовище у рідному селі Москалівка. Вічна пам’ять і Царство Небесне воїну Сергію… Найщиріші співчуття усім рідним та близьким Героя, односельчанам та бойовим побратимам Сергія Волохіна. Хай його душа знайде спочином і спокій Небесних оселях. А пам’ять про жертовний подвиг воїна житиме серед нас.
