Він любив рідний дім та своє село
Сьогоднішній травневий день знову повіяв холодом смутку у нашій громаді. Після майже півтора року невідомості на щиті назавжди повернувся захисник України, воїн Олександр Бартків із села Буйволівці. Для усіх земляків — це болюча, непоправна втрата.
Олександр Олександрович Бартків народився 25 червня 1984 року у селі Буйволівці. Тут зростав у хорошій, сільській родині, пізнавав світ, любив свій дім, батьків, сестричку. У рідному селі вступив до першого класу місцевої школи. Ще з дитинства захоплювався технікою, як і батько. Любив усе, що їде — велосипед, мопед, автівки… Від батька Олександра Дем’яновича не лише навчився водити транспортні засоби, але й їх вправно ремонтувати. По закінченні загальноосвітньої школи у 17 років пішов працювати на станцію Скібнево різноробочим. Через рік пішов на строкову військову службу до армії. Там проявилась його водійська вправність та талант знаходити «спільну мову» з усіма машинами.
Після служби повернувся до рідного дому, адже кращого місця для Саші не було у цілому світі. Повернуся і до попереднього місця роботи, але тепер уже працював водієм. Пробував себе у бізнесі, але машини не відпускали. Хлопець мріяв мати відкриті водійські категорії, які дозволяли експлуатувати спеціальні великі вантажівки. Звичайно, що він цього добився. Працював на будівництві доріг — возив бітум, здійснював далекобійні рейси. А потім повернувся таки туди, звідки починав — на зернопідприємство у Скібневі, де працював водієм.
«Маленьким Сашко був активним, швидким, усе любив співати пісеньку «Галя по садочку ходила», - пригадує мати Ганна Василівна, — З 4-річного віку уже сів на велосипед і то було його найбільше задоволення…»
На війну Олександр пішов 10 червня 2022 року до військкомату поїхав сам, не чекаючи повістки. Мати розповідає, що намагалась зупинити сина, аргументуючи, що повістки ніхто не вручав. Сашко ж на це відповів: «Я поїду — запишуся, а повістку тоді дадуть». Так і сталося. Пройшов медичну комісію, служив спочатку у Тернополі, потім захищав Україну на гарячих Донецькому та Сумському напрямках.
Востаннє Сашко був у відпустці у червні 2024 року, на своє 40-річчя… Відзначили дуже скромно, у сімейному колі. А взимку зв’язок із ним перервався. Гіркий статус зниклого безвісти все ж давав надію. Рідні шукали, чекали, хвилювалися. Але тест ДНК підтвердив найстрашніше. Воїн героїчно віддав своє життя 16 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання.
Земляки проводжали у Вічність Героя, ставши на коліна. На центральній площі селища Ярмолинці відбулася церемонія прощання із воїном. Чин панахиди звершили священники Ярмолинецького округу ПЦУ під керівництвом благочинного о. Миколая Ковалика.
Від імені жителів громади співчуття рідним висловив заступник Ярмолинецького селищного голови Іван Березовський.
Підтримку сім’ї засвідчили і родини безвісти зниклих та полонених воїнів, об’єднані у спільноту під керівництвом волонтерки Наталії Беренди.
Місцем вічного спочинку воїна стане рідне село Буйволівці, яке він любив понад усе.
Щирі співчуття усім рідним та близьким Героя, знайомим, бойовим побратимам.
Вічна пам’ять воїну Олександру та уклінна вдячність за жертовний подвиг.
